2012.06.25
Уніфікація – (від лат. unus – один, facere - робити), раціональне скорочення числа об’єктів однакового функціонального призначення. Крім того, уніфікацію розуміють як приведення до однаковості, єдиного вигляду, форми, системи.
Кардинальним шляхом усунення конфліктів у сфері спадкування між правовими системами є заснування єдиного комплексу правових норм колізійного права, через які можна з достатньою легкістю досягти єдиного матеріального регулювання приватноправових відносин з іноземним елементом.
Уніфікація колізійних норм в сфері спадкового права була необхідною і актуальною темою ще у кінці ХІХ - на початку ХХ століття, одна з перших спроб зробити це мала місце на Гаазький конференції у 1900 році, були здійснені конкретні кроки щодо розробки конвенції про порядок вирішення колізій в сфері спадкування, основним принципом якої проголошувалася єдність спадкування на основі прив’язки до національного законодавства спадкодавця (це пізніше знайшло своє підтвердження на конференціях 1904, 1925, 1928 рр.), що застосовувалася як до рухомого, так і до нерухомого майна. Конвенція не вступила в силу, але саме той факт, що це питання було розглянуте, говорить про необхідність регулювання цієї сфери та про комплексну складність цієї проблеми уніфікації колізійних норм. Необхідно зазначити, що більш пізні спроби уніфікації колізійних норм спадкового права є більш вдалими.
Уніфікація щодо реалізації завдань по запровадженню законодавчої єдності у питаннях спадкування може провадитися на двох рівнях - міжнародному і внутрішньому. Уніфікація колізійних норм спадкування на міжнародному рівні реалізується в основному через міжнародні договори ( в більшості випадків – про правову допомогу).
Однак уніфікація зазначеного виду норм породжується не тільки міжнародними договорами. Нерідко імпульсом до її проведення є « … взаємовплив правових систем, що йде нога в ногу з часом або випереджає свій час». Іншим прикладом не договірної уніфікації у даній сфері є розробка міжнародними організаціями моделей правових актів та рекомендацій з міжнародного приватного права.
Міжнародна уніфікація - результат співробітництва держав по узгодженню їх законодавчих позицій щодо забезпечення єдності правових норм на підставі міжнародних угод, а також взаємовпливу національних правових систем на основі порівняльного правознавства та інших міжнародних контактів у сфері МПП.
Міжнародна уніфікація колізійних норм спадкування здійснюється у формі двосторонніх, регіональних та універсальних актів. Двосторонні договори є найбільш характерними для України, оскільки вони є тими актами, в яких в основному містяться колізійні норми міжнародного характеру і які укладалися тривалий час СРСР та за традицією продовжують укладатися Україною( це договори з Албанією, Болгарією, КНР, Польщею, Монголією, Естонією, Грузією тощо). Їх особливостями є те, що вони: встановлюють національний режим для спадкування іноземцями, найчастіше використовують прив’язку до закону громадянства для визначення спадкового статуту, поділяють спадкову масу на рухоме та нерухоме майно і підкоряють останню закону місця її знаходження, форму заповіту намагаються пристосувати до декількох законів – місця укладення акту чи громадянства заповідача на момент укладення акту.
Таким чином, двосторонні договори через свою масовість досягали справжньої єдності в колізійних питаннях спадкування широкого кола країн, але фактично не створювали нових колізійних норм, адже єдине, що їм залишалося – це закріпити вже існуючі в законодавстві декількох країн норми. Велику роль у процесі уніфікації законодавств таких країн відігравала тотожність договорів, що дозволяло з легкістю закріпити в них основні колізійні принципи без розбіжностей міжнародного законодавства з внутрішнім.
Регіональна (чи локальна) - це уніфікація, здійснювана в межах обмеженого кола держав (наприклад, держав одного географічного чи району в рамках інтеграційних утворень).
Прикладом регіональної уніфікації є Мінська конвенція «Про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних, кримінальних справах» (1993 р.), яка фактично перейняла всі основні положення двосторонніх договорів по спадкуванню, за винятком прив’язки до постійного місця проживання для визначення спадкового статуту(заповідальна здатність особи установлюється за законом місця її проживання на момент смерті, форма заповіту повинна відповідати закону останнього місця проживання або місця укладення заповіту тощо).
Так, прикладом регіональної уніфікації може бути Кодекс Бустаманте 1928 р., в якому 20 ст. присвячені виключно спадкуванню. Основні засади спадкування з іноземними характеристиками в цьому документі зводяться до єдиного закону спадкування незалежно від категорій майна, застосування як прив’язки в основному особистого закону, а також встановлення правил «міжнародного публічного порядку» щодо форми заповіту.
Універсальна уніфікація призначена для всіх держав, відповідно міжнародні договори, які втілені в таку уніфікацію, відкриті для загальної участі. Наприклад, це наступні конвенції:
1. Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень, укладена в Гаазі 5 жовтня 1961 року (Гаазька конвенція 1961р.);
2. Вашингтонська конвенція про єдиний закон стосовно форми міжнародного заповіту, 26 жовтня 1973 року (Вашингтонська конвенція 1973 р.);
3. Гаазька конвенція стосовно міжнародного управління майном померлих осіб, 2 жовтня 1973 року (Гаазька конвенція 1973 р.);
4. Гаазька конвенція про право, що застосовується до майна, розпорядження яким здійснюється на засадах довірчої власності та його визнання, 1 липня 1985 року (Гаазька конвенція 1985 р.);
5. Конвенція про право, яке підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна, укладена в Гаазі 1 серпня 1989 року (Гаазька конвенція 1989 р.).
Головний спеціаліст
управління юстиції О.І. Рибчак