2014.01.08
Особистий закон фізичної особи (lex personalis) як критерій колізійної прив'язки завдячує своїм виникненням працям постглосаторів і є однією з найдавніших класичних формул прикріплення, які використовуються для вирішення колізійних питань: право- та дієздатності фізичної особи; опіки та піклування; визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; імені фізичної особи тощо.
Від початку розвитку законодавчих норм з питань міжнародного приватного права у XIX ст. принцип вирішення питань цивільної дієздатності та інших правових питань, пов'язаних з особистістю, послідовно ґрунтується на прив'язці до особистого закону фізичної особи. Після закріплення у Кодексі Наполеона 1804 p. цей принцип був сприйнятий законодавством Італії, Німеччини та багатьох інших країн. Незважаючи на те, що сам по собі термін "особистий закон" не є усталеним, цю прив'язку в тій чи іншій формі використовує сьогодні більшість національних кодифікацій та велика кількість міжнародних договорів у сфері міжнародного приватного права. Питанням особистого закону фізичної особи присвячено ст. 17-21, 24 Закону України про міжнародне приватне право.
Складність законодавчого закріплення та застосування колізійних норм, що ґрунтуються на прив'язці до lex personalis полягає у неоднаковому підході до визначення природи особистого закону у різних правових системах. Залежно від цих підходів відзначають два різновиди lex personalis: "lex patriae", тобто закон громадянства та "lex domicilii", тобто закон місця проживання.
У процесі розвитку законодавства у галузі міжнародного приватного права в різних країнах не спостерігалося єдиного і більш-менш послідовного підходу до вибору критеріїв визначення застосовуваного права у питаннях особистого статусу. Так, у Франції до запровадження ЦК 1804 р. особистий закон розуміли як закон місця проживання особи. Перші колізійні принципи, розроблені французькою доктриною, не мали міжнародного підґрунтя - вони випливали з конфлікту кутю-мів різних провінцій і фактично були призначені для регулювання міжобласних колізій. Відповідно, тут не було місця для прив'язки до громадянства особи, оскільки для міжобласних колізій вона є непридатною. Ситуація змінилася із прийняттям Кодексу 1804 p., у ст. З якого в основу вирішення колізій з питань цивільного стану та дієздатності було покладено національний принцип (тобто громадянство особи), сприйнятий пізніше кодифікаційною практикою більшості країн континентальної Європи.
Застосування прив'язки до особистого закону у вигляді lex domicilii притаманне передусім державам англосаксонської сім'ї права. Так, практика американських судів у сфері вирішення колізій законів у питаннях особистого статусу, сімейного права тощо характеризується гнучкістю, тенденціями пошуку детальних прив'язок з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Цьому не в останню чергу сприяє застосування формул прикріплення, похідних від принципу доміцилію.
В англійському праві поняттю "доміцилій" надається доволі специфічний зміст. Так, на переконання Л. Рапе, "англійський domicilii взагалі означає зв'язок не з місцем, а з сферою дії певного права, наприклад права Англії, що протиставляється шотландському або індуському". Фактично в англійській концепції доміцилій наближається до статусу громадянства, оскільки стосовно британських (і не тільки) підданих діє презумпція, що вони зберігають свій доміцилій походження навіть при тривалому перебуванні за кордоном. Для зміни цього доміцилію необхідно довести відсутність наміру особи повернутися на батьківщину, що нерідко буває досить важко зробити. Таким чином, визначення доміцилію особи, а отже, застосовуваного права залежить від волі судді. Англійська концепція доміцилію суттєво ускладнює розвиток детальних колізійних норм у сфері регулювання особистого статусу.
Критика колізійної прив'язки у вигляді lex domicilii виходить з того, що критерій місця проживання є нечітким, існує безліч концепцій та підходів до визначення доміцилію, а також не виключається загроза зміни особою свого доміцилію з метою набуття певних прав за більш сприятливим законодавством. Проте у сучасному колізійному праві більшості країн світу дедалі помітнішим стає відхід від принципу громадянства на користь принципу доміцилію. На загальному тлі інтернаціоналізації суспільного життя, розвитку міжнародного співробітництва у приватній сфері колізійне регулювання потребує більш гнучких і більш детальних колізійних норм. Lex domicilii суттєво виграє порівняно з lex patriae, оскільки (а) він легше піддається деталізації (місце проживання, звичайне місце проживання, постійне місце проживання, місце проживання протягом певного часу тощо), (б) застосування lex domicilii відповідає вимогам законодавства більшості держав щодо встановлення національного режиму для іноземних громадян, які перебувають на їх території, (в) lex domicilii, на відміну від lex patriae, придатний для вирішення міжобласних колізій, що, зокрема, є актуальним для багатьох держав із федеративним устроєм.
Сучасні кодифікації міжнародного приватного права, включаючи ті, які раніше використовували принцип lex patriae, сприйняли "змішаний" підхід до формулювання прив'язки до особистого закону. Відповідні колізійні норми законодавства Швейцарії, Угорщини, країн Латинської Америки, КНР, більшості країн СНД, включаючи й Україну, посилаються як на закон громадянства особи, так і, за певних обставин, на закон її місця проживання чи перебування.
Колізійні норми, що ґрунтуються на прив'язці до особистого закону фізичної особи, містяться у розділі II (Колізійні норми щодо правового статусу фізичних та юридичних осіб), розділі IX (Колізійні норми сімейного права) та розділі X (Колізійні норми щодо спадкування) Закону України про міжнародне приватне право. При цьому загальні критерії визначення особистого закону викладено у ст. 16.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону, особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Принцип lex patriae, таким чином, прийнятий як загальне правило визначення правопорядку, що регулює питання цивільної правоздатності.
Головний спеціаліст
управління юстиції О.І. Рибчак